lilibay

// Баал Шем-Тов часто уединялся в лесу, где проводил время в молитвах. Во время долгого пребывания в лесах и горах он узнал лечебные свойства разных трав и стал искусным в лечении болезней. Так, по преданию, Баал Шем-Тов прожил тихой созерцательной жизнью семь лет среди гор, долин и лесов. Легенда рассказывает, что в тех же горах жил «ватажок повстанців-опришків» по имени Олекса Довбуш. Однажды Баал Шем-Тов указал ему пещеру с подземным ходом, через который тот ушел от преследователей со своим отрядом, и за это предводитель опришков подарил ему трубку. Баал Шем-Тов никогда не расставался с трубкой Довбуша и постоянно курил ее.//http://www.jewukr.org/observer/eo2003/page_show_ru.php?id=2596

//Чутка про чудо поширилася по всій окрузі, і прийшли сусіди й родичі глянути на велике диво. Серед прибулих був і єврей, господар корчми. Побачивши дитя, вкрите волоссям, подібно до ведмедя, дав йому прізвисько „Добуш”, тобто „маленький ведмідь”.// לשאת - дов - медведь.

Балада про рабина Бешта і опришка Довбуша
(Жидівська коломийка)
Небо ніби з оксамиту, в хмарах сивих мов заплатах.
І прихованi джерела килимом зі трав...
Був колись Олекса Довбуш, він опришкував в Карпатах,
Пограбовані маюрні бідним роздавав.
Був в Карпатах реб Ісроєль, рабі Бешт той - славнозвісний.
Від погоні вийшов Довбуш до нього, кривав.
Рабі Бешт відвів погоню та молитвою корисной
Рану злікував, водою вільной напував.
Біля ватри мовив Довбуш: “Швидко ти лікуєш рани.
То ж я піду звідси вранці”, - а рабин йому:
“Бачив якось в Коломиї друга я твого Івана.
Відчуваю, зрада близько дому твоєму!”
Посмурнів Олекса Довбуш, від полум’я згасли блики.
Ще й вхопив валашку гостру - захиститись щоб.
І промовив реб Iсроель, рабі Бешт, мудрець великий:
“Він проходить біля церкви, та не хрестить лоб!”
Розсміявсь Олекса Довбуш: “Я тебе не розумію!
Ти ж не віруєш в Ісуса, в нашого Христа!
Ну не хреститься – та й годі, я його с юнацтва вію.
Вірним був Іван, і совість у нього чиста!”
Відказав рабин Ісроель: “Довбуш, зрада у порога!
Та невже ти сам не чуєш той скорботний дзвін?
Він не хреститься на церкву, свого не шанує Бога,
Так чому ж, Олекса Довбуш, буде вірним він?”
...Разом з другом їхав Довбуш, захід був мов блискавиця.
А Іван відстав повільно, та на бережку
Вперше він перехрестився, зарядив свою рушницю
І пустив гарячу кулю в спину ватажку.
І казав він: “Вже набридло з жебраками цілуватись,
Ночувати просто в полі – ніби небо дах!
Без пошани та маєцтва, ще й соромом тим пишатись
В одна-одному каптаї, старих чоботах!
Я одержу сто дукатів, стану міцним та заможним.
Поховають тебе леґінь тії жебраки.
Ти уходив від гайдуків, був хоробрим, переможним,
А загинув, неборако, від моєй руки!”
І пішла душа Олекси до останнього порога.
Ще він чув слова рабина – ніби-то з’яву:
“Він не хреститься на церкву, свого не шанує Бога...”
Кров червона струмувала просто у траву...
http://ua-il.livejournal.com/91521.html

Шимшон Мельцер „Добуш і Бааль Шем Тов”
Дову Садану
1
Свище й борсається вітер, хилить додолу аж віти,
Клекоче у лісі й між гір.
Добуш летить в самотині, нестримний, мов вихор єдиний,
Та враз постарів і змарнів.
І Добуш схілився під вечір, не бути йому вже у січі,
Як досі звитяжно в горах.
Роки не повернути знову, лиш ненька співа в колисковій,
Про спокій співа – не про жах.
Роки відшуміли під небом, вже гори не кличуть до себе,
Гарних, мов квіти, дівчат.
Не будуть співать до світання, нема до старого кохання,
Не родить вже мрію в серцях.
І Добуш уже посивілий, до народного хилиться тіла,
Самотній в печерах й горах.
Той, що панував над горами, як пан або граф – лише глянув,
Приречений стервом лежать.
Хоч туга стиска йому серце, не страшно загинуть у герці,
Він з смертю братався щораз,
Тож при неминучім відході, назад до землі, до природи,
Не скиглить в останній свій час.
Життя його, наче ті стрічки, довге, яскраве й величне,
В нім радість, й розвага, й хвала.
Вдень розбій й грабіжки без межі, надвечір – вогонь і пожежі
Й дівки – усю ніч, до світла.
Шість на десять хлопців упертих воліють за нього померти,
Покірні натяку його.
І є у печері таємній безліч скарбів незціненних,
Там талери, злото й срібло.
Між них він султан і володар, що ж може обмежить свободу
Хоробрих опришків його.
Та жах скував його тіло, чи ж варта чогось уся сила, -
Не варта аж ніц, нічого.
Чи ж допоможуть опришки – у суді пред Богом Всевишнім,
Як покличе до звіту Господь?
Чи ж тоді його викуплять гроші, як стане перед ликом він Божим
Не легінь, один, як зело.
Де знайде собі тоді втіху, чи простить Пресвятий його гріхи,
Чи відпустить пролитую кров?
Схопився той Добуш, як буря, полетів, як нестримна куля,
Наче юний ізнов.
2
Добуш, хоч і посивілий, прискакав таки нівроку,
Як орел сягнув той вершник до бурхливого потоку.
Там ха-Бешт сидів на кручі і дививсь в блакитне небо.
Добуш клекнув на коліна з трепетом святим, як треба.
- Срулю, Срулю, старцю Божий, Добуш, Добуш пред тобою,
Із карпатських гір могутніх цєю я зійшов тропою.
- Срулю, Срулю, пред тобою сяє злото мовби жар.
І сокиру, диво-старцю, я приніс тобі у дар.
Ти візьми моє багацтво й вибач шлях мені гріховний,
Бо вже скоро маю стати пред Суддєю я Верховним.
Стану я в Суді Високім, де лише Господь суддює,
Він спитає, що робив я. Що йому я відзвітую?
- Срулю, Срулю, - ось всі скарби, лиш звільни від муки душу,
- А як ні – візьму сокиру, вб’ю, бо так зробити мушу.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Як прийдеш ти в Суд Високий?
Кинь-но ти свою сокиру з гір в безодню ту глибоку.
В льоті блиснула сокира, і повітря враз роздерла,
Наче пущена із лука, в стовбур врізалась й померла.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Як ти прийдеш в Суд Високий?
На руках самий грабунок, злото в яму кинь глибоку.
Як метелики, крилато розлетілися монети,
Переливами відбились, засівали землю десь-то.
- Добуш, Добуш! Чоловіче! Піднеси свій зір високо,
А тепер хай він торкнеться швидкоплинного потоку.
Там внизу те саме небо, що синіє і високо.
Поспішає вічно Прутець, не зупиниться нівроку.
Так біжать і дні людини, що наблизилась до смерті.
Тільки Прут приймає Прутець, хто ж тебе чекає десь-то?
Ми життя від Бога маєм, й до його воно вернеться,
А людина – хвиля в річці, що без сліду зостанеться.
Як вода, лише відбиток чоловік веління Бога,
Чинить так, як наказали йому з горнього порогу...
3
Добуш злітає, як буря з вершини, в темряві лісу, в страшному гудінні
Летить він, а смерть по п’ятах.
Та серце не хоче тужити, не смерті ж в ньом тугу збудити,
З нею в зв’язці він шов по горах.
Стоять на галявині поруч шість на десять хлопців і хлопець.
- Гей, хлопці, виструнчуйтесь в ряд!
Я сам поскочу на вершину, не тужіте за мною в долині,
Повернуся – поїдем назад.
Пришпорив коня, як ядро із гармати, летить він нагору, щоб долю стрічати,
А смерть вже несеться за ним.
І Добуш коня сповільнив наостаннє, навіщо, для чого ті дивні змагання?
Аж – Смерть, то його побратим.
Звернувсь він до Смерті: -Доки не вмерли, дозволь постояти на рідній Говерлі,
Наситити золотом зір.
Схилила Смерть голову натяком – можна, і Добуш пришпорив коняку спроможно.
Й понісся за обрії гір.
Сонце дивилось в долину, вітер свистив з полонини,
Хмара за ними неслась,
Добуш спустивсь до печери, тієї, де злото без міри,
Смерть слідом за ним подалась.
Золото, скарби блискучі сяяли в діжах і кучах,
І перли великі, як град.
Добуш руками хапає, до грудей скарби притискає
Й до схилу виходить назад.
Оникс, опали, дукати дощем розлилися крилатим,
Блиснувши сяйвом в горах.
Золото, дивне каміння, талери, мовби насіння,
Рукою довкола кидав.
Злива блищала багато, щось раптом блиснуло агатом,
Можливо, сокира його?
Добуш лежить, спочиває, сонце його зігріває,
Радісний погляд його.
Дощ припинив. Ніби грає, хмари виносить із краю
Легкого вітру рука.
Сонце у вічі вдивилось, і тихо до нього схилилась
Радуга – диво-дуга.
Внизу на галявині й досі, шість на десять хлопців й хлопець,
Добуша ждуть. Ох туга!
З вершини, з Говерли стрункої, тихо мірною ходою
Йде кінь, - та без сідока.

http://madan.org.il/ru/blogs/kogda-gory-shodyatsya

//Єврейська дівчина, Сурка, закохалася в Довбуша, який кохав не її, а Дзвінку. Коли Дзвінка вже отруїла його, побігла Сурка до рабі й попросила його врятувати Довбуша. І сказів їй рабі: „Він не оживе, але тому, що на землі ти кохала його, на тому світі ви будете разом”. І вона вмерла водночас з Довбушем.//

Довбуш і Дзвінка

ОксМаксКорабель :: Довбуш і Дзвінка
ДЗВІНКА
...десь застогнала знов трембіта,
на вулиці почувся сміх.
Душа моя буде горіти,
Чи й буде прощений мій гріх...
Олексо, все село плюється,
коли іду до джерела.
А серце в мене б'ється, б'ється,
вже й в церкву входжу крадькома.
Оле..., кажу собі: - Востаннє:
й приходжу знов, приходжу знов.
Може, Мольфар най дав би зілля,
щоб умертвить мою любов.
А, може, бабку яку знаєш,
щоби від тебе відвернуть.
Плати, що скаже, - гроші маєш,
бо скоро й на цвинтар знесуть...
Олексику, я шлюбна жінка,
немає ліпшого газди...
Для всіх удень - Штефана жінка,
а смеркне, - то біжу сюди.
Ти думаєш, Штефан не знає,
я ж стелю ліжко лиш йому.
А він мовчить, і не питає:
куди іду... До кого йду...

ДОВБУШ

... Ксеню, люба Ксеню. Я був у Мольфара.
Казав, щоб боявся тебе, як вогню.
Не може смерека бути груші пара,
через тебе, Дзвінко, я завтра умру.
Гуцули сміються... хіба ж вони знають,
яка в Черемоші нестримна вода,
як тяженько гори уночі зітхають,
бо у них, - камінних, також є душа.
Гуцули сміються... хіба ж вони знають,
як м'яко на ложі з карпатських квіток,
до церкви не пустять... нас небо звінчає,
з тобою лиш, Ксеню, сягаю зірок.
І бабка-знахарка уже не поможе,
бо кулю із срібла вилив Штефан.
А трави сховають моє смертне ложе,
Й Чугайстер лиш буде заводить аркан.
Оксана Максимишин-Корабель